Володимир Мельниченко й Ада Рибачук познайомилися на третьому курсі навчання в Київському художньому інституті. У 1954 році разом проходили переддипломну практику на Баренцовому морі, після чого більше не розлучалися — і прожили разом понад 50 років, до смерті Ади Рибачук у 2010 році. В тандемі підготували оздоблення знакових київських локацій, зокрема Палацу дітей та юнацтва, Центрального автовокзалу, меморіального комплексу «Биківнянські могили».

Ада Рибачук і Володимир Мельниченко працювали надзвичайно злагоджено — немов одна особистість. Після смерті Ади у 2010 р. Володимир і далі, говорячи про роботу, вживав «ми». Є думка, що в тандемі Рибачук-Мельниченко саме Ада грала «першу скрипку», втім сьогодні розрізнити, чийого авторства той чи інший мотив ескізів та хто втілив їх на стінах вже, мабуть, не вдасться.

Їх монументальна творчість не відповідала канонам соцреалізму — вони були дисидентами, і їхні проєкти, зокрема ілюстрації до книжок, відмовлялися друкувати, а проєкт меморіалу жертвам Бабиного Яру позиціонували як не гідний реалізації. Вони ж відповідали на все це відкритістю і, звичайно, творчістю: простір, посуд, вбрання, літографії, спілкування й дружні застілля — все зображувалося із підкресленою елегантністю, стильовою гостротою.

Аді була притаманна чорно-біла гама з кольоровими вкрапленнями, а Володимиру — поліхромність. В українському дисидентстві вони стали учасниками спротиву, але не жертвами — переможцями іншого типу протистояння, що тривало впродовж десятиліть.



У травні 2024 року було відкрито музей-майстерню Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, де можна як споглядати твори митців, так і спробувати свої творчі таланти — щось намалювати чи виліпити.