З 1962 проводив неофіційні спільні виставки з найкращим другом художником Миколою Тригубом на старому Цегельному заводі. 1977 року брав участь у виставці неформального об'єднання «Рух» (була організована Косіним, Недзельським і Федоринчиком), де про себе зокрема заявили митці: М. Трегуб, М. Залевський, О. Костецький, О. Голуб, В. Богуславський, М. Жуков та інші. Офіційних виставок не було — доводилося показувати роботи у квартирах київської інтелігенції та у покинутих приміщеннях. Велику частину праць придбали іноземні колекціонери. У 1990-1992 рр. був членом групи незалежних художників «Стронцій-90», які у своїх творах відстоювали чистоту екології Землі.
Кожна картина Баклицького — свято, буяння фарб. У його палітрі переважають гарячі, а не просто теплі тони. Максималіст у своїх відчуттях, він міг написати пейзаж, у небі якого не одне, а три сонця. Його жінки не просто гарні — прекрасні, як квіти.
Водночас експресія кольору і форми, що спотворює фотографічно-нормальне зображення, сприймалася в роки панування соцреалізму просто як невміння малювати, так само як і безідейність прирівнювалася до непрофесіоналізму. Таке мистецтво не мало ні офіційних виставок, ні відгуків мистецтвознавців, ні тим паче замовлень. Ким тільки не працював митець, щоб мати змогу купувати полотна і фарби, а також інколи влаштовувати свята. Баклицький був декоратором на кіностудії, оформлювачем, учасником археологічної експедиції, а коли вистачало сил, то і вантажником траплялося підпрацьовувати. Головним було — відстояти своє право на самовираження, по-своєму переломлювати світло (це зачарувало художника в роботах Вермеєра), писати чистим кольором, проявляючи солідарність із прижиттєвою невизнаністю Ван Гога і наївністю Піросмані.
До кожної людини, із якою знайомився Вудон, він суворо, як до самого себе, підходив із невисловленим запитанням: що переможе згодом у душі — «ми» чи «вони»? А вголос загадково промовляв: «Подивимося…». Так, здається, і звучить у його картинах тема вікон. Він змальовував будинки та церкви, дерев'яні халупи Подолу та Куренівки, які пішли під знесення. Майже ніде не зображені люди, але — найрізноманітніші вікна: прямі, вигнуті, у танці, темні та світлі як — можливість проживання життя, як свобода вибору того чи іншого життєвого шляху.
Найбільше він цінував у людині креативний початок, вважаючи його божественним. Сам він був щасливий тим, що Бог дав йому такий дарунок. Усе, до чого торкався Баклицький, він хотів досотворити. Брав шматок дерева, один-два рухи ножем — і виходило обличчя, звір чи квітка. Зі звичайного кругляка міг зробити камею. Навіть своє улюблене місто Київ боготворив за…недосконалість, «ескізність», яку хотілося довести до ідеалу, добудувати, дописати олією.
Слово «художник» писав із великої букви. Інколи підписував картину: «Художник В. Баклицький», начебто була необхідність зайвий раз як заклинання вимовити це магічне слово, і вкотре утвердити себе в цій якості. Цілісність поглядів, висока енергетика його полотен приваблювали до нього учнів і послідовників. У його майстерні сформувалася плеяда художників. Учнями та послідовниками були В. Вайсберг, В. Жук, В. Биков, Л. Колодницький, І. Лоренс, афорист Л. Нефедьєв та ін. Метареаліст Рафаель Левчин навчався у художника майстерності кераміки.
Незадовго до смерті Баклицький так описав свій доробок: 2500 робіт (з яких близько 700 написано олією, інші — акварель, темпера та авторські техніки), 100 робіт — карбування, 100 — кераміка, бл. 80 робіт — різьблення по дереву.