Сумар не вважав себе професійним художником, не причисляв себе до визнаних митців. Він не хотів нікому нічого доводити — його вабив лише живописний експеримент. Він був прибічником європейського мистецтва початку ХХ ст., що бачив у музеях Москви і Петербурга (зокрема твори Пабло Пікассо), не маючи доступу до творів українського авангарду, що були сховані в спецфондах чи знищені. Живописний почерк доповнився мисленням архітектора — з тих пір композиційне, пластичне і колористичне осягнення простору стало основною темою творчості Сумара.
Прояви авангардності не лишались непоміченими — і в 1963 р. Сумар був розкритикований і звинувачений в популяризації формалізму та наслідуванні абстракціоністів. Митець перестав займатися живописом, і відновив творчість лише в 1990-х рр..
Картини Сумара часто вважають абстрактними, проте в них сута реальність. Особливістю деяких робіт є також використання художником неґрунтованого полотна світло-брунатного кольору. Він створив серію робіт «Колір та музика», в якій намагався перекласти музичні твори на мову живопису, підпорядкувавши композиційну структуру твору музичній композиції. Ці роботи водночас є і чистим малярством і містять музичну складову. Майстерність митця проявляється й технічними моментами: в деяких кольорорядах можна нараховувати до 110 сегментів.
Згідно спогадів оточення, Сумар був відлюдником, що, зрештою, забезпечувало індивідуальну свободу, але й вимагало суворої критики як себе, так і оточення.
Брав участь у виставках «Шістдесят з 60-х», «Традиції Малевича», «Нефігуративний живопис та ін. У 2002 р. в галереї «Аліпій» у Києві була організована перша персональна виставка Анатолія Сумара. У 2003 р. провів персональну виставку в Центрі сучасного мистецтва «Совіарт» у рамках програми «Музей сучасного мистецтва». Низка портретів руки майстра залишилися незавершеними через його хворобу.