Людмила Семикіна пережила війну, два голоди, підвали. Навчалась в Одеському художньому училищі та Київському художньому інституті. Її дипломна робота «Порт» за кілька місяців до захисту було визнано «ідеологічно неправильною» — і художниця терміново мала писати «Груповий портрет старих більшовиків-арсенальців». Працювала в жанрах станкового та монументального живопису. Малювала пейзажі, натюрморти, жанрові картини, зокрема на робітничу тематику.

У 1962 року Людмила Семикіна разом із однодумцями з Клуб творчої молоді Аллою Горською та Віктором Зарецьким порушили питання щодо незадовільного стану української мови та культури в УРСР. Тоді ж у художниця починає цікавитися давньою історією Києва — так народилась картин «Легенда про Київ».

У 1964 р. вітраж «Шевченко.Мати» — авторами якого були Людмила Семикіна, Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук та Галина Зубченко — розміщений у Київському університеті до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка партія визнала як «ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Тараса Шевченка». Напередодні відкриття його знищили. Мисткиню виключили зі Спілки художників — і позбавили можливості працювати, адже держзамовлення могли отримувати виключно члени Спілки. Тоді Людмила Семикіна вдалась до моделювання та пошиття одягу, стилізуючи його під українські традиції. Вона шила одяг всім дисидентам, знала всі їхні біографії — втішала і жаліла їх, знімаючи напругу через новий одяг. Майстриня омріювала інші державу та устрій — і задля мрії шила такий одяг. Тим часом «офіційних органів» не слабшав: Семикіну змушували каятися, забирали дім, майстерню — вона відчувала, що «…була на порозі Воркути». Врятував її Леонід Осика, запропонувавши місце художниці з костюмів для фільму «Захар Беркут». Семикіна захопилася історичним костюмом, що результувало в серію строїв «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн».

В 20-річний період відлучення від професії, крім роботи художницею з костюмів у театрі та кіно, Людмила Семикіна створювала діафільми, виконала ряд монументальних робіт у Києві, зокрема в 1980 р. оздоблювала станцію метро «Петрівка» (тепер — «Почайна»). Відновлення мисткині в Спілці художників «за відсутністю факту обвинувачення» відбулося в 1988 році.

За видатний внесок у прогрес XX століття Американський біографічний інститут та Інтернаціональний біографічний центр Кембриджу в Україні в 1997 р. включили біографію мисткині було включено до довідника «Життя славетних».